Народилася 24 березня 1995року у місті Глухові на Сумщини. З раннього віку навчилася читати та писати. Змалку мала хист до складання віршів.
З першого класу вчиться на відмінно. У 2009році закінчила Глухівську музичну школу з класу хореографії. З 2006 року почала вивчати німецьку мову, а з 2008 – французьку. Зараз Анастасія – випускниця 11-Б класу ЗОШ №6. Також вона входить до редакції шкільної газети «Спектр». Настя відповідально ставиться до всіх своїх обов’язків, бере активну участь у громадському житті школи.
Анастасія бере участь в олімпіадах з української мови та літератури, зарубіжної літератури, англійської мови, правознавства, є їх призерами у ІІ етапі. У 2012 навчальному році Анастасію отримала подяку за зайняте ІІ місце у номінації «За розвиток дитячого громадського руху», в міському конкурсі «Дитина року», нагороджена грамотою лауреата міського фестивалю «Мистецький водограй» у номінації «Художнє читання».
З 2010 року Анастасія є вільним слухачем у Малій Академії Наук України з української мови, бере участь у конференціях та семінарах з екології, а також у науково-дослідницькій роботі при шкільній академії наук.
Водограй
Водограй, ти грай й не затихай…
Ти приноси й надалі щастя,
Розвеселяй дітей й дорослих…
Мій водограй, ти тільки не стихай…
Не замовкай, мій водограй, й на мить…
Моє життя, як ти, таке ж бурхливе,
Високе й емоційне…
Але я втомлююсь від цього водограю…
Як будеш жити ти,
І я живу…
Як будеш ти радіти,
Й я радію…
А як притихнеш, рідний водограю,
Замовкну й я…
Неначе зникну…
Так в тиші відпочинемо з тобою,
Мій рідний, любий водограй…
А потім чисто новою течією
Заграємо, звеселимось,
Й неначе знову з’явимось на світ!
І будемо з тобою ми навіки…
А для останніх залишимося – на віки!
Дві долі
Плескоче в річечці тихесенько вода…
І я стою на березі в покої…
Легенько хвиля хвилю накриває,
А вітер щось співає…
Це ясне сонце, це чисте небо…
Це я і ти…
Це ніч і день…
І у берізці коси білокурі,
Сплелись як ми з тобою…
Ми дві долі…
Напевно не зійдемося ніколи…
Як він й вона,
Як зорі й місяць,
Але ми є! Існуємо! Живемо!
Та не помітимо ми із тобою
Один одного вранці на світанку…
Побачиш ти мене одну на ганку,
І скажеш: «Дівчина – весна…»
А я не відповім нічого, тільки посміхнуся,
І зникну, як на сонці та роса…
А ти ще довго постоїш на місці,
Тяжко зітхнеш, подумаєш: «Краса!»
І серце буду розриватися від болю…
Навіщо я пішла…
Навіщо я тебе покинула одного…
Навіщо в твої очі глянула стиха…
Навіщо посміхнулась ніжно-ніжно…
І зрозумієш ти: « Це дівчина, а не роса…»
Коли тебе карають нізащо
Коли тебе карають нізащо,
То робиться так боляче, що
Серце хоче розірватись…
Душа прагне злетіти увись…
Ти тільки подивись…
Навіщо це потрібно людям?
Чому вони такі жорстокі?
І тільки чайки сіроокі
Клекочуть в морі…
Небо тихо, немов жаліючи тебе,
Зробилось сірим…
Уже і сонце не сміється,
А тільки клен хитається
Далеко за вікном…
О, Боже…
Коли ти зовсім без сил,
Коли думки тільки про смерть,
То краще вмерти…
Навіщо жити нещасливо?
Навіщо кара без кінця?
Мені недобра наука оця,
Знайома, як нікому іншому.
Коли у темряві сидиш
Біля вікна, та тихо плачеш…
Здається світ перевернувся
І все у ньому проти тебе…
А тільки голуб, наче ангел,
Увесь як сніг кристально-білий,
Подивиться на тебе сумно
І полетить далеко в небо…
Бо він вільний…
А я сиджу із тінню наодинці
Та плачу гірко-гірко
А тінь, неначе ворон чорний-чорний,
Злетіла ввись…
Ну ти на неї подивись…
Й вона покинула мене…
І тільки свічка на столі
Горить червоним полум’ям…
Неначе хоче теж злетіти…
Та я прошу:
«Залишся тут.
Без тебе я точно пропаду.
Помру, ніхто й не ворухнеться,
А свічка в’ється, в‘ється, в’ється…
Та ось і тінь моя вернулась,
І голуб білий прилетів,
І наче небо стало ближче,
І старий клен листям зашумів...
Лист до життя
«Моє життя,
Звертаюсь я до тебе,
Ти зупинись, будь ласка,
Хоч на мить.
Нехай усе порине в сон…
І тільки я одна залишусь.
Мені потрібен час…
Моє життя, пробач, що
Не звертала уваги я на тебе…
Моє життя, усі гріхи – мої…
Не відпускай мене, життя…
Дозволь мені ще раз тебе прожити…
Я розумію…
Не надаш мені ти шансу ще одного…
Моє життя, ти – Бог мій милосердний,
Ти – подих вітру, небо, це все ти!
Моє життя порину я на небо…
В далеку ту блакить…
Моє життя, ти все, що маю я…
Ти все, що не забрали ще у мене…
Моє життя, ти – совість, смерть і мати,
Ти – хмара в небі, хвиля в морі…
Моє життя, тебе я не покину,
Як довго я тримаюсь, й все одно,
Колись і я полину чи в рай, чи в пекло…
Немає вже різниці…
Моє життя, ти – синьоока птиця,
Що наче ниточка, яка мене врятує…
Моє життя, навіщо ж ти мене катуєш?
Напевно час мені піти в пітьму,
Бо в рай, я точно вже не попаду…
Бувай життя…Тебе я не забуду,
Коли горітиму в вогні…
Моє життя, пробач мене ти грішну…
Моє життя, я так тебе люблю…»
Мої сльози
Мої сльози, як дощ,
Який ллється стіною…
Мої сльози, як мати,
Завжди поруч з тобою…
Мої сльози наче небо!
Вони такі ж безкраї та сумовиті…
Мої сльози наче роса,
Яка від сонця зникає…
Так і мої сльози зникнуть
Від моєї посмішки…
Мені не боляче
Я намагалась засміятись,
Я мала змогу поплакати,
Але й сльозинки видавити не змогла…
То що зі мною сталося?
Хто я? І що тут коїться?
Напевно всі емоції страждання,
Почуття й старання пропали…
Бо я не можу відчувати радість,
Куди зникла моя заздрість?
Де моя душа?
Неначе свічка у пітьмі,
Горю я у своїм вогні…
Палаю яскраво, що все навкруги
Аж світиться…
Наді мною знущалися, били,
Майже не вбили!
А мені не боляче…
Я звикла до страждань і злості…
Та тільки ніч спустилась з неба,
Як я померла…
Виною всьому є людина…
Чому усі такі жорстокі?
Чому усі такі байдужі?
Коли поруч жива душа помирає…
По вулиці іде народ
І тільки один чоловік
Мені в скрутну хвилину допоміг.
А зараз що…
Нема мене…
Нема хмариночки у небі..
Вже майже ранок…
І тільки свічка у кімнаті,
У пів пітьмі, горить яскраво.
А вогник, як червона пава,
Переливається, танцює.
І навіть вітер за вікном
Став наче тихше…
Нема нікого…
Тільки свічка палає тихо
Біля ліжка…
Мої страждання пам’ятаю
Як білий день…
Та свічка знає:
Мені не боляче…
Мені себе не жаль
Море тихо гойдало хвилі..
А сонце лагідно дивилося на берег…
На березі стояла дівчина проста…
Незаймана, самотня, одинока…
Дівча стояло й плакало поволі…
За кожним словом промовляв:
«Мені себе не жаль…
О, любе море, відтни у мене
Всю мою печаль…»
І хвилі ніжно її загорнули,
А через мить дівча вже не було…
Куди могло так зникнути воно?
І на піску залишився лиш слід..
Який невдовзі змила хвиля…
О, дівчино, о люба моя, мила!
Ти схаменись, на землю повернись!
Не залишайся більше в морі!
Та вже нема нікого…
Лиш чайка тихо клекоче в безкрайньому,
Безжурному й синьому небі…
Надвечір зорі повкривали все…
А місяць, наче пан. Зблиснув
І за хмару заховався…
Спокійна, лагідна і ніжна ніч
Збирає все в свої покої…
Приснуло навіть море…
І тільки чайка журно, тяжко
Клекоче на небосхилі…
Але невдовзі змовкла і вона…
Закута в сон земля дрімала…
Настане ранок й сонце підійметься,
Та все це буде потім…
Опале листя весни
Сонце вже високо у небі,
А на душі все ще зима…
Все ще морозні й холодні очі,
Льодяне серце, й чорні брови – все ще білі…
З кожним подихом стає тепліше,
Відчуття весни нема…
Майже нічого не змінилося,
Тільки серце хоче вирватися й змусити себе
Знову й знову битися…
Цього не хочу я…
Важко сприймати те, що тобі не хочеться…
І ще один подих вітру…
Теплий, лагідний, весняний…
Мені хотілося б повернутися,
Повернутися в осінь…
Далеку й таємну,
Чітку й незбагненну…
Хотілося б закрити очі
І заснути, хоча б на мить…
Комусь мене буде майже не жаль,
Комусь навпаки…
Я не хочу це відкладати у пам’яті…
Навіщо воно мені..
Навіщо зайві й зовсім незграбні слова…
Краще ще поблукати у мріях…
Безтурботних, далеких…
Краще знову згадати,
Що ти – лялька долі,
Що тебе ніхто і ніколи не вислухає…
Не потрібно плакати,
Бо це ще одні,
Зовсім непотрібні турботи…
Сьогодні я зрозуміла,
Що якщо зазирнути собі в очі,
То можна побачити осінь,
Осінь у карих очах,
Весну у зелених,
У синіх - літо,
У сірих – зиму…
Тільки у чорних очах неможна нічого побачити,
Окрім безодні
Пістолет
Чи довго мені ще чекати смерті,
Чи довго дивитись на пістолет?
Чи скоро помру я від пулі шаленої врешті?
А хто мені скаже…
Тільки доля моя…
Я сиджу у пітьми…
Дивлюсь у вікно…
На столі пістолет мовчки лежить.
Дві години до ранку залишилось жити…
Дві години пітьми і я пропаду..
Тільки тінь моя тихо сидить у куточку,
І чекає, чекає, коли я помру…
Мене ніхто не знав і не знає…
Я одна як блискавка в небі…
А в пістолеті єдина пуля…
І ця пуля моя…
П’ять хвилин залишилось…
Досить чекати…
Яких гарний цей світ…
Його скоро не буде…
Він пропаде…
Назавжди полетить у далеку пітьму…
То навіщо і жити, коли ти одна…
Нехай пуля шалена закінчить життя!
Я взяла пістолет…
Притисла в руці…
Ось хвилина, секунда
Й мене вже нема…
Сльози навернулись на очі…
Як погано, коли ти у світі одна…
Та не боляче мені помирати…
Мені нема для кого жити…
Бо я одна…
Хтось тихенько постукав у двері…
Це, напевно, смерть по мене прийшла…
Я відкрию вікно…
Вдихну повітря в груди,
Бо це останній подих мій…
Подивлюсь я на небо…
Вже майже ранок…
А значить час…
Я тихо до себе зашепочу:
«Не бійся, ти сміливіше,
Тримай пістолет у руці,
І все буде добре…
Усі жахи закінчаться…
Ти поринеш у сон…»
Ось і тінь підвелась…
Помахала рукою…
І зникла у дзеркалі,
Тихо, мов грім із грозою…
То чого я чекаю?
Вже ранок настав!
Швидше, швидше!
Почувся постріл…
Тільки старий клен
Здригнувся за вікном…
Пістолет на підлозі
Разом зі мною…
Я померла…
Такий ось щасливий кінець…
У останню секунду відчинилися двері.
Та я не побачила, хто зайшов…
Тільки крик:
«О, Боже милосердний!»
Я почула, та вже було пізно…
Ось і все…
Немає тіні й клена за вікном…
Нема мого життя…
І тільки я одна знаю чому…
Ти вчитель?
Так, так, до тебе я звертаюсь.
Ти вчитеь?
В твоїх гріхах я зараз каюсь.
Ти вчитель?
Тобі таке звання дано!
Ти вчитель?
Ти знав, що буде, й що було…
Ти… вчитель?
В твоїх очах палає сум…
Ти? Вчитель?
В твоїй душі є безліч струн?
Ти вчитель…
Як свіжий подих і роса,
Ти вчитель…
Ти синьоокі небеса…
Ти! Вчитель!
Володар наших всіх думок,
Ти – вчитель!
Штовхаєш нас на перший крок!
Ти вчитель!
Вчитель ти!
А значить, Бог і мудрість,
Ти радість і любов.
Ти розум й щирість,
Й теплі відчуття…
Ти вчитель!
Й про це ти знаєш,
Знаю й я…
Ти друг і мати,
Брат мій і сестра…
Ти рідний дім
І патріот країни,
Ти те, що можу
Мати тільки я,
Ти вчитель!
А значить ти людина…
По всьому світу маєш ти дітей,
І всі вони і рідні, і кохані.
І серце твоє рветься із грудей
У небеса – блакитні і безгранні.
Ти вчитель, це знаю я…
І я це відчуваю.
Ти вчитель, ти те, що маю я,
І чим живу, і навіть, що співаю.
Ти вчитель, і ніяких «Ви»,
Що стримує емоцій всіх кордони.
Ти вчитель, і ще знаєм ми,
Який чудовий ти і неповторний!
Багато хто казав тобі спасибі,
За працю плідну і терпіння золоте,
А я скажу: «спасибі тобі, рідний,
За ті знання, які ти нам несеш.
Спасибі за підтримку і відвагу,
За жаль і мудрість, за вміння все прощать.
Спасибі, любий, за усю повагу,
Яку ти намагався нам віддать.
За руки терпкі і сердиту вдачу,
За те, що пам’ятаєш нас дітьми,
За те, що знаю я, і що я значу.
«Спасибі» щире ти моє собі візьми
Чорний ангел
Із пекла виник чорний ангел.
Це він вночі розносить смерть.
Це він людей вбиває і карає.
І душі в пекло забирає…
На чорних крилах – чорне пір’я,
І очі чорні, наче ніч.
О, ангеле, покинь мене, покинь…
Як подивлюсь у твої чорні очі,
То серце завмирає не на мить…
Твій погляд, наче промінь світла,
У темряву холодну все летить…
О, чорний ангел, навіщо прилетів ти…
Я просто помираю…
По твоєму обличчю течуть сльози…
О, ангеле, навіщо плачеш ти…
Чому з очей твоїх летять сльозинки…
О, ангеле, ти темний, з цим змирись…
Тобі не можна відчувати жалість…
Мій чорний ангел, повернись!
Не покидай мене, я тут одна-єдина,
Неначе зірка у твоїх очах…
Мій чорний ангел, ти вже не дитина,
Ти юний хлопець, чорної пітьми…
Тож забери мене з собою в пекло
І ми залишимось завжди удвох…
Мій чорний ангел поринув у пітьму…
